«Почув: привіт, я вже вдома. Ми плакали обоє…» З полону повернувся азовець Сергій Янзюк

Він добровольцем пішов на війну ще в 2014-му. У 2019 році Сергій Янзюк отримав орден «Лицарський хрест добровольця». На початку повномасштабного вторгнення він був у складі «Азову», і в травні вони з побратимами отримали наказ здатися в полон. 10 червня  2025 року Сергія Янзюка звільнили з полону, в якому провів понад три роки. 

«Ти думаєш, ми про тебе забули? Ні, ніколи! Ми чекали і молилися! Я йому це сказав одразу, як ми здзвонилися після його звільнення, — каже близький друг Сергія Янзюка Роман Дмитрусь. Чоловік зараз на фронті, але, запевняє, що вирветься хоч на трошки, аби після карантину побачитись з товаришем. — Сергій досі не може повірити, що його обміняли. Але мріє знову скуштувати пельменів моєї бабусі і просить, аби я нарешті навчив його рибалити. Те, що у нього такі плани — вже добре».

Був в Азовсталі 

Життя Героя Сергія Янзюка навряд чи можна назвати легким. Його мама померла, коли хлопець був ще школярем, тому певний час виховувався в інтернаті. Тому із полону його чекали друзі, яких розкидало по всьому світу. Один з них в США, інший — на фронті. 

Сергій Янзюк народився 23 травня 1993 року у Підволочиську. Шкільні роки він провів у спецбудинку. До 3-го класу Сергій Янзюк вчився у місцевій школі, від 3 до 7 класу виховувався у школі-інтернаті для сиріт, 8-9 класи навчався у Тернополі. Здобував освіту в училищі № 9 та Тернопільському національному економічному університеті.

У 2016-2017 роках був у складі підрозділу «Браконьєри» 5-го батальйону української добровольчої армії. Згодом проходив службу в полку «Азов». «Пумба» брав участь у боях за Іловайськ, Широкіне, Авдіївку. За свою громадську позицію Сергій Янзюк удостоєний нагород, зокрема, «За службу Україні», «За воїнство і доблесть», «Честь та слава» ІІ ступеня, «За оборонну Авдіївки» («Стояли на смерть» – на звороті – прим. авт.). 

— Ми познайомилися з Сергієм у 2014-му, коли була Революція Гідності, — згадує  Руслан Боднар, який ще до війни виїхав за кордон. У чоловіків велика різниця у віці, і Руслан під час розмови не раз прохопився, мовляв, я йому як батько. — Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій служив в «Азові» і заочно навчався в ЗУНУ на кафедрі інформаційних технологій. Війна застала його в Маріуполі. 

Руслан Боднар згадує, як за три роки до повномасштабного вторгнення розмовляли із Сергієм. Той запевнять, що так міцно стоять, — жоден ворог не пройде. 

— Потім вони зайшли на «Азовсталь», — згадує Руслан Боднар. — Зв’язку із ними не було. 17 травня, десь за три години до виходу, їм дозволили передзвонити рідним і близьким. Згадую, як він казав: «Руля, нам дати команду скласти зброю і здатися...». 

Сергій Янзюк — людина із завищеним почуттям справедливості, яка дуже любила і любить Україну, запевняє пан Руслан. Не за віком допитливий, дуже цікавився історією. І Руслан каже, що часом відкривав очі на чимало історичних подій та їхні наслідки. 

По 18 год стояли. Їсти — за командою

— Після того, як азовці здалися в полон, я дзвонив, писав до різних інстанцій — інформації практично не було, — згадує Руслан Боднар. — Відповідали мені, що в полоні, чекайте. Періодично нагадував про себе координаційному штабу. Я знав лише, що він був в Оленівці, але не під час ракетного удару. Вже пізніше дізнався, що він був у тюрмі в різних містах росії. 

Коли Сергій був в полоні, з’ясувалося, що у нього є зведена сестра. Жінка виставила пост про пошук брата. Незадовго до виходу Сергія із полону знайшовся і рідний батько, згадує Руслан. Вони й долучилися до пошуків. Шукав товариша і друг Роман, який зараз на фронті. 

— Батько, знаю, також писав в Службу безпеки України, аби Сергія включили до списків на обмін, — розповів Руслан Боднар. — Останні два місяці ми тримали зв’язок. Спільними зусиллями збирали інформацію по крупинкам. Саме батько мені спочатку повідомив, що Сергія звільнили. 

Руслан згадує, як Сергій наступного дня йому передзвонив. Як не могли наговоритися і плакали обоє. Чоловік, розповідаючи це, і тепер ледь стримував сльози. 

— Я тільки можу припустити, через що він пройшов, так сталося, що я багато знаю, але про них зараз не можу говорити, — каже Руслан Боднар. — Він розповідав, що його врятувало те, що не було тату на тілі. Ми разом згадували, як ще перед великою війною він хотів собі набити тату, і як я його відмовляв. У полоні це зокрема врятувало йому життя. Він мені так про це і сказав. 

З тих, хто мали тату на тілі, більше знущалися. І решті діставалося. Сергій поділився з другом, як перебували у «стоячих» тюрмах — по 18 год. полонені стояли, по команді — в туалет і їсти. Постійні допити, під час яких вимагали, аби зізнався, що вбивав і стріляв. 

На пельмені і рибалити

— Можливо, інтернат його так виховав і закалив, що вистояв, — припускає Руслан Боднар. — Сергій дуже відповідальний. Знає, що таке життя, що таке поділитися куском хліба. Він і такі ж хлопці на Майдані були в перших рядах. На війні теж — в числі перших. 

Друг радіє, що в Сергія дуже позитивний настрій і гарні плани. Скажімо, хоче створити власну сім’ю. Це ж підтверджує ще один близький друг Сергія Роман Дмитрусь. Він зараз на Харківському напрямку, але знайшов можливість зв’язатися із журналістами, аби розповісти про Сергія. 

— Ми з ним знайомі ще з часів училища — він навчався з моїм братом, так познайомилися, від 2012 року дружимо досі, — розповів Роман Дмитрусь. — Потім він приїжджав до мене, я його з родиною познайомив. Коли почалася Революція Гідності, пам’ятаєте блок-пости на межі областей, через які на Київ виїхати було дуже важко. Мене на Майдан не пустили, бо був ще малий, а Сергій поїхав. 

Після Майдану Сергій Янзюк долучився до лав «Правого сектору». Роман певний час працював за кордоном і не раз у розмові  казав другові, що хоче повернутися і служити разом з ним. Я з 2019-го року на службі, в 2020-му був в АТО, потім планував, що перейду в «Азов». 

— І в 2022 році мав служити разом з ним в одному підрозділі – не затягнули і не відправили би на ротацію — потрапив би з азовцями в Маріуполь, — згадує пан Роман. — Згадую, як приїжджав до них, Сергій з командирами познайомив. Пам’ятаю, як він у відпустку поїхав, а мені каже, тебе зустріне мій командир. Зустріли, прийняли, все показали, мовляв, тут Сергієва кімната ліжко, ти для нього як брат, можеш користуватися. 

Служити разом не склалося, згадує Роман Дмитрусь. Але спілкувалися часто, доки була можливість. Потім зв’язок на «Азовсталі» зник. Перед полоном Сергій говорив із другом. Розповідав, що виходять, і чекають обміну «всіх на всіх», якого так і не дочекалися. 

— Що Сергія звільнили, мені Руслан повідомив, — згадує військовий. — Я пам’ятаю, поїхав на нараду, а сам шукав фото звільнених в Інтернеті, вдивлявся. А ввечері побачив фото – з обміну. Він до мене передзвонив наступного дня. І ніяк не міг повірити, що його поміняли. 

Товариш чекає, поки закінчиться карантин і одразу збирається навідати Сергія. Сподівається, командири з розумінням поставляться і відпустять ненадовго. 

— Поки спілкуємося телефоном, коли є можливість, — розповів військовий. — Важко… Але в нього плани, які не можуть не тішити. Каже, поїдемо знову до твоєї бабці на пельмені. І рибалити разом. Ти, мовляв, мене нарешті навчиш. Трохи на позитиві – і таке мені подобається. 

І Романова бабуся готова частувати домашніми смаколиками Сергія. Жінка молилася і за внука, і за його друга. От лишень журиться, що Сергій дуже змарнів і схуд. Якщо раніше важив під 100 кг, зараз залишилося 58. 

— Спочатку нехай підлікується як слід, а потім все буде, — запевняє Роман. — У нас вже є приблизні плани, чим займатимемося після перемоги. Це, можливо, будуть господарство чи садівництво. Щоб вдома, щоб нікуди не виїжджати. Але спочатку нам треба перемогти ворога!.. 

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.