«Думав, як маю дати знати, що я в полоні». В Україну повернувся Володимир Штангрет

День народження зустрів на фронті, а за кілька днів зник безвісти. Коли Володимира звільнили, він здивувався, що рідні й односельці знали про полон. Бо в російській неволі запевняли, що тут ніхто не чекає і забули про всіх, хто потрапив до них у полон. 

«Мамо, то я. Я живий, я повернувся, я вже вдома… — Ганна Штангрет, мама звільненого з полону 20 червня захисника, плаче, згадуючи перші слова сина. — Я молилася цілими днями, коли лише мала час, аби син повернувся. Відколи безвісти зник, — щонеділі, кожного свята ми молилися всім селом за здоров’я і повернення додому. Бог почув і допоміг. 

Побачили відео допиту

Володимир Штангрет із с. Гончарівка Чортківського району (колишній Монастириський) народився 6 грудня 1979 року. Влітку 2023-го він долучився до лав ЗСУ і став на захист України. І день народження, і день Збройних Сил минули на фронті. А за кілька днів він зник безвісти. 

— Ми дуже чекали на Володимира, і чекаємо на кожного земляка, односельчанина,  українця, — каже староста с. Гончарівка Іванна Парубоча. — Ми чекаємо на нашого земляка якнайшвидше на нашій гончарівській землі. З величезною повагою і вдячністю за те, чим він пожертвував заради нас. За все йому низький уклін і щира вдячність. 

Коли ще не було офіційного сповіщення матері про полон, односельці побачили в мережі відео його допиту у російській неволі. Відтоді від самого звільненого не було жодної звістки. Лише земляк, якого звільнили напередодні, зателефонував та передав слова Володимира Штаргрета: «Зі мною все добре. Я живий-здоровий». Як з’ясували згодом, чоловіки перебували в одній в’язниці. 

— Я вже спілкувалася з Володею телефоном, — каже староста. — Він здивувався, що ми знаємо про полон. Каже: «Я не знав, що ви мене побачите в Інтернеті, все думав, як я маю дати знати, що я в полоні. Нам там зовсім інше говорять…» Він пробув у неволі півтора року і кілька днів. Востаннє перед тим, як зник, ми з ним списувалися. Тоді Володя сказав, що в нього все добре, йде на позиції. 

Зателефонував, що йде на позиції

Син не мав бойового досвіду, за винятком строкової служби, розповіла мати. Їздив на заробітки за кордон, був в Польщі, Швеції, Чехії до війни. Останнім часом працював на АЗС в Бучачі, було й чимало домашньої господарки на його плечах. 

— Влітку 2023 року отримав повістку, пройшов ВЛК. Згодом його направили на Волинь, а після цього місяць навчався в Англії, — розповіла Ганна Штангрет. — Потім потрапив на фронт, був на Запорізькому напрямку, де Гуляйполе. 

15 грудня 2023 року він зателефонував матері, що йде на позиції. Просив, щоб не хвилювалася та пообіцяв подзвонити, щойно повернеться. Навіть назвав приблизний день, коли це буде. Мати й чекала. День немає, два. Синів телефон весь час був поза зоною досяжності. Серце матері було не на місці. 

— Потім приїхали з ТЦК і повідомили, що Володя зник безвісти, — згадує Ганна Штангрет. — Здається, це було 28 грудня. А через день-два внучка опублікувала в Інтернеті інформацію про зниклого батька. До неї подзвонила волонтерка Червоного Хреста та попросила подивитися на фото, чи то її тато. На знимці у російського полоненого брали інтерв’ю. І це без сумніву був Володимир. 

Рідні звернулися до всіх дотичних служб. Там прийняли документи та сказали чекати. У Червоному хресті, каже мати, багато підказували, куди ще можна звертатися і що робити. І лише в жовтні 2024 року прийшла перша звістка. З полону звільнили захисника із Заліщиків, той зателефонував до рідних і розповів, що Володя в колонії у Донецьку. 

Не вірила, що звільнили

Пані Ганна каже, що дня не минало без молитви, вона подумки розмовляла із сином і просила триматися. Щонеділі за нього молилися всім селом і вірили, Володимир вистоїть і обов’язково повернеться додому. 

— В четвер (19 червня — прим. авт.) був обмін, я все видивлялася на фото звільнених сина. Але його не було, — згадує Ганна Штангрет. — 20 червня й забула, що мають бути наступні етапи. Навіть не дивилася, залишила телефон у хаті і займалася своїми справами. Тут дзвінок: «Твого Володю обміняли». Мені показали його фото з обміну. Худий, посивів, постарів, змарнілий, але він. Далі я телефон з рук не випускала. 

Жінка згадує, як їй прийшло повідомлення від координаційного штабу про звільнення сина із полону. А вона сиділа з мобілкою в руках і чекала на його дзвінок. І дочекалася найдорожчих слів: «Мамо, то я. Я живий. Я повернувся, я вже вдома…» 

Жінка каже, що боляче дивитися на те, як змінився син за ці півтора року. І з нетерпінням чекає, коли закінчиться карантин і вона зможе поїхати та обійняти свого Володю. Той запевняє матір, що з ним все добре. Тільки турбує сильний головний біль, шум у вухах і підвищений тиск. Пані Ганна згадує, що до війни її син потрапив в аварію і мав травму голови. Ймовірно, даються взнаки наслідки, які примножилися у полоні. 

— Він сильно хоче додому, а я взагалі не можу дочекатися, коли повернеться, — каже Ганна Штангрет. — Я його тут припильную, відгодую, щоб відпочив і відійшов. З двома доньками побачиться — і вже йому буде краще. Божа сила тут, вдома, помагає. А я поки, щойно чую його голос в телефоні — одразу плачу. Але це вже сльози радості. Бо син — вдома…

Стежте за новинами Тернополя у Telegram.